Українські діячі

український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою. Народився в Полтаві в сім'ї канцеляриста. Із 1780 по 1789 вчився у духовній семінарії. В 1789—1793 працював канцеляристом, у 1793—1796 — домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. У 1796—1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку.
В 1806—1807 Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812, був учасником облоги Ізмаїлу. В 1808 вийшов у відставку з орденом святої Анни.

З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський, за дозволом генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-ий український козачий полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав чин майора.В 1817—1821 — директор Полтавського вільного театру.

В 1818 разом з В.Лукашевичем, В.Тарновським та ін. входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». Член Вільного товариства любителів російської словесності з 1821 року. За свідченнями декабриста Муравйова-Апостола Матвія Івановича, які він дав під час слідства у справі декабристів, член Малоросійського таємного товариства. [1]Слідчий комітет залишив це без уваги.

Котляревський сприяв викупові М.Щепкіна з кріпацтва.У 1827—1835 — попечитель «богоугодних» закладів. Помер і похований у Полтаві.

Головацький

український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». 1831 - після закінчення Львівської гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету.

1831 - разом із Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем утворив національно-патріотичний гурток галицької молодої інтелігенції т. з. «Руську трійцю».1832 - перервав навчання і два роки мандрував , містами та селами Галицької та Угорської Русі  . 1835 - поступив у Кошицьку академію, а потім — у Будапештський університет.  1842 - закінчив Львівську духовну семінарію, був висвячений на священика

1846 - під псевдонімом «Гаврило Русин» надрукував статтю «Становище русинів у Галичині». У ній різко критикував політику уряду в національному питанні в Галичині і виступав проти переслідування національно свідомої інтелігенції.

1848 - учасник Собору руських учених у Львові. 1848-1867 - перший в історії професор «руської мови та словесності» (української мови та літератури) у Львівському університеті.

Свої поетичні твори надрукував у "Русалці Дністровій та альманаху «Вінок русинам на обжинки» .

Яків Головацький - ректор Львівського університету,

1864–1866

Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції, через що був відзначений званням академіка Санкт-Петербурзької АН. 1868 - Головацький переїхав у Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Цього ж року очолив Віленську археографічну комісію.

1871 - очолив Тимчасову комісію зі створення Віленської публічної бібліотеки і музею.

Велике значення мала і зберігає досі тритомна етнографічна праця Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863-1878

Шашкевич

український письменник, поет — започатківець нової української літератури в Галичині, священик УГКЦ, культурно-громадський діяч, речник відродження західноукраїнських земель. Очолив «Руську трійцю», ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською. Переклав частину «Слова о полку Ігоревім» та Святого Письма на народну мову (1842). Посмертно Я. Головацький видав «Читанку» Шашкевича для малих дітей (1850). Помер Шашкевич у злиднях від туберкульозу і був похований у Новосілках. Слава пробудителя національної свідомості й зачинателя нової української літератури в Галичині почала зростати посмертно. У 1893 р. тлінні останки його перенесено до Львова на Личаківський цвинтар

У червні 1906 року на могилі відкрито пам'ятник роботи мюнхенського скульптора 1911 р., у століття народження письменника, відбулося величаве шашкевичівське свято з поставленням йому на Білій Горі хреста-пам'ятника.

Вагилевич

Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

. Співавтор збірок «Зоря» у1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана в Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він закінчив семінарію.

Під час «весни народів» Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Він став редактором газети угруповання української шляхти «Собор Руський» — «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації Вагилевич вирішив перейти на лютеранство.

Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: він був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті

Пестель

Брав участь у Вітчизняній війні 1812. Був важко поранений при Бородіно, нагороджений золотою шпагою за хоробрість. Учасник закордонних походів російської армії 1813—1814.

ідеолог декабристського руху, автор програми Південного товариства (1821), що мала назву «Русская Правда», прихильник повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення республіканського ладу. Одночасно з цим не визнавав права неросійських народів на самовизначення і був противником перебудови Російської імперії на федерацію. До незалежності України ставився негативно. Страчений у справі декабристів. Негативно ставився до діяльності Малоросійського Таємного Товариства та засуджував пропоновану ним ідею політичної незалежності України.

Іван Орлай Народився на Закарпатті у родині угорських дворян. Львівський університет. Орлай поступив туди у 1788 році, слухав курси математики, фізики, технологій, природничої історії, загальної історії, філософії та німецької словесності  , прослухавши курси медицинських наук, у лютому 1793 року Орлай після відповідного екзамену був удостоєний звання лікаря і залишився при Генеральному Сухопутному шпиталі.

3 1821 року відбулося призначення його на посаду директора Ніжинської гімназії вищих наук У січні 1826 року Орлаю було надано чин дійсного статського радника, а в серпні того ж року переведено на посаду директора одеського Рішельєвського ліцею, на якій, однак, він пробув недовго: 27 лютого 1829 року Іван Семенович Орлай помер, залишивши по собі пам'ять енергійного та високоморального педагога.

медицина — «Про ревматичну епілепсію» (1787), «Про перенесення корости», «Про походження сифілісу», «Про випадок раку в людини», «Про астму» «Історія про лікувальні властивості природи»,
історії України — «Коротка історія про карпаторусів» «Про південно-західну Русію

педагогіки — «Мнение о преобразовании училищ в России», «О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто об обучении языкам иностранным»

 Олександр Безбородько - козацький полковник, член Російської Академії, почесний член Академії Мистецтв, царський сенатор, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду Катерини II, мав значний вплив на царя Павла І, добився відновлення Генерального суду і деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II.

Брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1773

У жовтні 1784 року Безбородько був обраний членом Російської академії . З кінця 1780-х років був щоденним доповідачем Катерини II з усіх найважливіших питань

В кінці 1791 року Безбородько уклав з Туреччиною так званий Ясський мирний договір. За укладення Ясського мирного договору отримав найвищу нагороду Росії — орден Андрія Первозванного

В квітні 1797 року Павло I надав Безбородькові титул найсвітлішого князя Російської імперії і призначив його на найвищу державну посаду — канцлером. Безбородько мав великий вплив на Павла I i домігся від нього відновлення в Україні Генерального суду й деяких інших установ Гетьманщини, скасованих Катериною II.  Деякі дослідники вважають саме Безбородька автором знаменитого анонімного твору "Історія русів". Ним зібрана унікальна колекція картин, бронзи й фарфору,. Зараз більшість картин Безбородька перебуває в Росії в Ермітажі та Російському музеї Петербурга, частина - в Ніжинському університеті. В 1805—1817 рр. на надані ним кошти в старовинному полковому місті Ніжині був заснований ліцей, пізніше перетворений на гімназію

Кармелюк

украинский крестьянин, предводитель крестьянского движения на Подолье в 1813—1835 гг. А. М. Горький назвал его "украинским Робин Гудом". В возрасте 17 лет был отдан помещиком на 25-летнюю службу в царскую армию. В 1813 дезертировал из 4-го уланского полка, который размещался в Каменце-Подольском и вернулся в родные места. Вскоре был пойман и приговорён к 500 ударам плетью, после чего был направлен в крымский штрафной батальон. На пути к Крыму Кармелюк сбежал из-под стражи

В 1814 году возглавил восстание крестьян. В 1817 году Кармелюк был схвачен жандармами и приговорен к смертной казни,  казнь была заменена на 25 ударов плетью и 10 лет каторжных работ в Сибири. Однако во время пересылки Кармелюку удалось бежать. Возвратясь на Подолье, продолжил борьбу, пока опять не был схвачен во время облавы.. После заточения в каменец-подольской крепости Кармелюк вместе с другими заключёнными организовал свой четвёртый побег. Зимой 1824 года его наказали 101 ударом плетью, заклеймили раскалённым железом и опять отправили этапом в Сибирь. Вскоре он опять бежал, но был схвачен и приговорен к ещё более суровым условиям содержания. Следующий побег — один из самых знаменитых задокументированных случаев. Осенью, во время ночной бури, Кармелюк выломал решетку, собрал рубашки всех сокамерников и связал их в длинный канат. К концу каната привязал камень и перебросил его через тюремный частокол. При помощи этого подвесного моста прямо из окна за изгородь друг за другом бежали все каторжники — к утру камера была пуста.

В 1828 году опять был схвачен и отправлен в Сибирь. Затем опять побег, а в 1830 году — очередной арест. Спустя 2 года Кармелюк разобрал потолок в своей камере и сбежал из Литинской тюрми .

Для борьбы с восставшими российское правительство в ноябре 1833 году создало т. н. Галузинецкую комиссию.

В 1835 году Кармелюк был убит из засады шляхтичем Рутковским; по преданию — не пулей, а серебряной пуговицей

Дмитро Бібіков - російський державний діяч, генерал від інфантерії, учасник російсько-французької війни 1812 року. На військовій службі з 1808. У Бородінському бою 1812 втратив руку

В 1837—52 — генерал-губернатор Південно-Західного краю (Правобережної України), київський, подільський і волинський генерал-губернатор. В Україні Бібиков активно, послідовно та жорстко проводив політику російського великодержавного шовінізму, всебічного ослаблення польської шляхетської верстви на Правобережній Україні та подальшої централізації держави.

Брав участь у розгромі Кирило-Мефодіївського братства, в 1840-му році скасував дію Литовського статуту 1588 року та ліквідував греко-католицьку церкву (1839) у Правобережній Україні, конфіскував маєтки католицького духовенства.

Упродовж 1840—1845 років комісією під його проводом скасовано Литовський статут, проведено перевірку за архівними документами дворянських прав польських поміщиків та шляхти і виключено з дворянського стану 64 тисяч польських шляхтичів. Для використання з політичною метою архівних матеріалів державних установ 16 — 18 ст. Б. підтримав ініціативу М. О. Максимовича щодо організації в Києві Тимчасової комісії для розбору стародавніх актів (1843) і створення Київського архіву стародавніх актів (1852). З метою русифікації України здійснив заміну місцевих чиновників на російських. В 1847—48 роках провів інвентарну реформу, яка законодавче закріплювала поміщицьку земельну власність, частково обмежуючи свавілля і гніт польських поміщиків, одночасно законодавчо закріплювала панщину і поміщицьку земельну власність. В 1848 році заснував Центральний архів давніх актів у Києві. Бібиков нещадно придушував селянські виступи проти поміщиків. Характеристику Бібикова як сатрапа рос. самодержавства дав Т. Г. Шевченко у своїй поемі «Юродивий». В 1852—55 роках — міністр внутрішніх справ Російської імперії.

Лук'я́н Кобили́ця (*1812 — †24 жовтня 1851) — ватажок народних повстань 1843–1844 і 1848–1849 років на Буковині, депутат австрійського парламенту (1848). Керовані ним жителі 22 буковинських сіл захопили ліси й пасовиська, відмовилися від повинностей, вигнали чиновників і встановили самоуправління.

Рейхстаг позбавив Кобилицю мандата, а власті Буковини пообіцяли сплатити 1000 золотих тому, хто допоможе схопити колишнього депутата імперського парламенту. Зрадника, однак, не знайшлося. Повстання під проводом Кобилиці тривало півтора року. У березні 1844 року повстання було придушено за допомогою урядових військ, а Кобилицю заарештовано і ув'язнено.

Під час Революції 1848–1849 років в Австрійській імперії селяни Буковини обрали його депутатом парламенту. В австрійському парламенті виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 року на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селянські виступи під його керівництвом тривали до літа 1849. У квітні 1851 був заарештований у Жаб'єму. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до міста Ґура-Гумора (тепер Ґура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер [ 24 жовтня 1851 року ] .

Мико́ла Іва́нович Гула́к  — український науковець (математик, історик, філософ, літературознавець), правознавець, громадський і політичний діяч, педагог, публіцист, перекладач.

1843 — закінчив юридичний факультет Дерптського університету (Естонія)   1845–1847 — чиновник канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора. Грудень 1845 — січень 1846 — разом із Миколою Костомаровим і Василем Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство.  1847 — заарештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850.

Травень 1850–1855 — перебував під наглядом поліції в Пермі.  Йому належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі) й азербайджанської літератури. Зокрема, він написав 9 навчальних програм для Рішельєвського ліцею (згодом Новоросійського університету) в Одесі з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності

Гулак

Микола Костомаров видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька. 1833 року Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. Програмні документи кирило-мефодіївців (насамперед написана Костомаровим «Книга буття українського народу») відображають вплив документів польського визвольного руху

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому Гулак, близький до декабристського радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Шевченко навіть мріяв про народне повстання. Київський губернатор Іван Фундуклей з великою повагою ставився до Костомарова. Довідавшись про підготовку арешту, Фундуклей намагався попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Ангеліною Крагельською, не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу.

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов.

У Саратові його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. 1856 року маніфест царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду.

Василь Білозерський В 1843—1846 роках здобув вищу освіту в Київському університеті св. Володимира. 1846—1847 — учитель Петровського кадетського корпусу у Полтаві.Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства.  Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» — пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму, виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, в якій провідну роль відводив Україні. 1847 — був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському правлінні.

1856 — звільнений із заслання. Оселився в Петербурзі, де став активним членом місцевого гуртка українців. 1861—1862 — редактор першого українського щомісячного журналу «Основа».Згодом служив у Варшаві. Підтримував зв'язки з Галичиною, співпрацював у газетах «Мета» і «Правда».

Кара́зін Васи́ль Харківська область — † 4 (16) листопада 1842, Миколаїв) — український вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.

Неодноразово Василь Каразін активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії.

У 1820—1821 за критику існуючого суспільного ладу був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку.

Микола Терещенко

На початку ХХ ст. один з найбільших землевласників Російської імперії та цукрозаводчиків на Україні. Відомий меценат, один із засновників Київського та Глухівського музеїв. Його дочка Варвара разом із чоловіком була ініціатором майстерні вишивок на Київщині та фундатором музею західноєвропейського мистецтва в Києві (сучасний музей Мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Основою музею стали і мистецькі колекції Терещенка. Надавав кошти на будівництво лікарень, притулків, навчальних закладів, церков. Один із засновників «Товариства цукровобурякових і рафінадних заводів братів Терещенків». У 1851—1860 рр. — бургомістр, у 1860—1872 рр. — міський голова м. Глухова. У 1874 р. переїхав до м. Києва, де жив до кінця життя: фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, споруд Маріїнської громади сестер-жалібниць, Київського політехнічного інституту, Київської жіночої торговельної школи ім. П. Терещенко, 5-ї Печерської гімназії, Троїцького народного будинку, міського музею, кількох книгарень, нічліжних притулків тощо.

Фундуклей

Син мільйонера і сам мультимільйонер він був вихований на хлібі та воді. Згідно з волею батька довгі роки працював на невисоких чиновницьких посадах, виховуючи у сина працелюбність, старанність та чесність. Це був приклад людини, яка використує багатство для служіння суспільств Іван Фундуклей багато зробив для Києва та киян за роки його служби у столиці. Він був покровителем науки та освіти, налагодив роботу міської митниці, покращив умови утримання арештантів у тюрмах. Після повені 1845 року організував систему допомоги постраждалим — їм надавали позики на відновлення помешкань та притулок у Контрактовому будинку на Подолі. Сам губернатор фінансово підтримував декілька великих сімей, які потребували допомоги. За його кошти вперше був вкритий бруківкою Андріївський узвіз та побудований у 1843 році один з фонтанів тодішнього Київського водогону, що живився водою з джерел надхрещатицьких пагорбів. Цей фонтан кияни називали «Фундуклеївський» або просто «Іван», на честь губернатора. До цього ж періоду належить і будівництво першої Київської Міської Думи та знаменитого ланцюгового мосту, яке здійснювалось під наглядом губернатора.

володимир Антонович український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії . Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м. Одеси (1845–1850). Закінчив медичний (1855 р.) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862–1865 викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 — секретар, а у 1864–1880 — гол. ред. «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. 1873–1876 — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, у 1875–1876 — його голова. У 1874 р. брав участь в Третьому Археологічному з'їзді та був його секретарем. З 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні.